Як сказати дитині про смерть близької людини?

Чи можна обіцяти дитині, що «все буде добре, скоро повернеться», коли його чи її тато, чи мама загинули? Що взагалі потрібно говорити дитині, коли хтось з її батьків на фронті?

Маємо не втрачати надію та передавати її дитині. Не обіцяти, що мама чи тато обов’язково повернуться, але робити деякі справи, котрі підсилюватимуть надію. Що можемо зробити? Потрібно діяти, займатися тим, чим займалися раніше: волонтерством, допомагати армії й бути причетним до цієї ситуації.

Як, все ж таки, повідомляти дитині страшну звістку? У нас досі не напрацьований алгоритм сповіщення, як у Сполучених Штатах до прикладу. Не приїздить додому до рідних офіцер з прапором та особистими речами бійця. Повідомлення може застати в будь-який час та місці. І на дзвінок від побратима реакція може бути будь-якою: від шоку й ступору до крику та істерики. Звісно, що дитина в цей момент може перебувати поруч і злякатися. Звісно, дорослі не можуть заздалегідь запрограмувати свої реакції. Тому тут питання більше до тих, хто першими сповіщає близьких, це має бути більш цивілізовано.

Якщо ми кажемо, що він чи вона на небі, то маленька дитина так і зрозуміє. Але це ж є неправда

Повідомлення про смерть шокуватиме в будь-якому випадку. Якщо дитина від п'яти років до 11 років, і вона не чула першої реакції близьких: крику тощо, то той, хто буде повідомляти, має підготуватися. Якщо дитина маленька, можна взяти якусь іграшку, з якою дитина постійно грається. Говорити правду, сказати, що, на жаль, у мене сумна новина. Твій тато загинув, або твій тато помер, в залежності від того, що сталося, або мати. Але це дуже сумна новина.

Якщо почати говорити, що мама чи тато полетіли десь на небо, або на якійсь хмаринці, на веселці – діти сприймають це буквально. Якщо ми кажемо, що він чи вона на небі, то дитина так і розуміє. Але це ж є неправда. І дитина буде фантазувати у своєму руслі. І це може збільшити її процес горювання. Тому ми не можемо тут прогнозувати, як воно буде. Звісно, кожна родина робитиме так, як вважає за потрібне. Усе ж краще говорити правду. На жаль, так сталося. На жаль, батько чи мати загинули. Ми його чи її більше не побачимо. Діти до п'яти років, вони не розуміють, що більше не побачать свою близьку людину. Вони все одно чекають. Вони не розуміють, що таке смерть. У тому сенсі, в якому  розуміємо ми і як починають розуміти старші діти.

Чи брати дитину на похорон?

Треба пам’ятати, як дитина взагалі розуміє смерть. Для дітей віком до п’яти років поняття смерті ще нічого не значить. І тому, якщо їх брати на кладовище, вони можуть злякатися цієї кількості народу, якщо людей буде багато. Нині, коли під час похорону салютує караул – дитина теж може злякатися, зазнати стресу. Тут краще дитину дійсно не брати на цвинтар, але це вирішує кожна окрема родина. Якщо ми говоримо про дітей від шести до 10 років, вони вже щось розуміють про смерть, але на своєму, дитячому рівні. І для них може бути страшним не сам весь ритуал, а, наприклад, тільки ритуал, коли труну опускають в яму і закопують.

Коли під час похорону хтось із дорослих каже, що людина наче спить, дитина може сприйняти це буквально. І коли труну опускають в яму і починають закопувати, це досить часто стає тригером страху для дитини, що якщо я засну, то мене теж можуть закопати. Це реальні історії реальних дітей. І потім вони будуть боятися заснути.

У дітей старшого віку потрібно запитувати, чи готові вони пройти цей ритуал повністю чи лише до якогось моменту, до прикладу, прощання в церкві. Але якщо ми говоримо конкретно про кладовища, то старших дітей, звісно, все ж таки ми питаємо. Можливо, дитина не хоче бачити саме момент опускання в яму. Тому питайте своїх дітей, вже старшого віку, з молодшими, вирішуйте самі.

Маленька дитина не дуже усвідомлює те, що вона попрощалася з рідною людиною. Бо для неї все одно ще немає відчуття смерті. Але зі старшими дітьми вже може бути інакше. Був реальний випадок, коли дівчинку 10 років не взяли на похорон. І вона чекала маму вдома. Коли мама повернулася, вона сказала, що дуже переживала, що мама не повернеться з кладовища. Діти 6-11 років, розуміючи про смерть, починають боятися, що той, хто залишився, може теж загинути або померти. Якщо залишаєте дитину з родичами – обов’язково говоріть, що повернетесь. Якщо мама чи тато в це момент в шоковому стані, це має сказати хтось із родичів. Заспокоїти дитину, обійняти. Щоб дитина відчувала, що біля неї є рідна людина, яка її супроводжує далі. Часто жінки кажуть, що місяць-два вони проживають в шоку, «на автоматі» й не пам’ятають, як прожили той день. Проте догляд за дитиною швидше витягує матір з шокового стану.

Якщо дитина маленька, вона чекає повернення. Навіть, якщо вона була на похороні

Скорбота – складний, довгий процес. Він відбувається у дітей майже так, як і у дорослих. Це може відбуватися рік. Але залежно від вікової категорії, протікання може бути різним. Це дуальний процес переживання горя, як на гойдалці: то наче все в порядку, ніяких проявів скорботи взагалі, веселі, все нормально. А наступного моменту може бути істерика, сльози, крики, прояви агресії. Залежно від віку, все по-різному. Якщо дитина маленька, вона чекає повернення. Навіть, якщо вона була на ритуалі. Діти до п'яти років чекають повернення близьких, бо не розуміють, що значить вмерти.

Чи варто сповіщати школі про загибель близької людини?

Так. Потрібно обов’язково поговорити з учителем. Пояснити, що дитина знаходиться в цьому стані. У неї може бути інша поведінка. Вона може проявляти широкий спектр емоцій: від «тихоні» до прояву агресії на рівному місці. Так вона переживає процес горювання.

Особливу увагу потрібно звернути на підлітків. Часто батькам здається, що дитина ніяк не переживає. Виглядає веселим, щасливим, слухає музику. Підлітки намагаються приховувати свої справжні емоції, від чого виникає хибне враження, що він чи вона взагалі не горює. Але через 5-7 місяців скорбота може проявитися блискавичними реакціями агресії тощо. Можуть бути істерики, сльози, що завгодно. У підлітків процес горювання може протікати інакше. У хлопців та дівчат, віком 17-18 років може зникнути інтерес до протилежної статі. Це теж прояв процесу горювання. Відбувається переоцінка цінностей. І діти починають інакше дивитися на світ. У них змінюється ставлення до ігор, музики, до всього.

Вибудуйте стосунки взаємної підтримки, наскільки це можливо. Коли мама чи тато вийшли з шокового стану, намагайтеся більше розмовляти, збиратися разом. можна збиратися за столом, діставати фото загиблої людини, згадувати й розповідати про неї якісь історії. Таким чином ви підтримуєте один одного, і разом переживаєте горе.

Якщо у вас є потреба поговорити з професійними психологами, звертайтеся на Гарячу лінію Українського ветеранського фонду, за номером 0800 33 20 29. Лінія працює щодня та цілодобово. Усі дзвінки є анонімними та безплатними.